Виставка «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори» розповідає про 30 людських доль у 11 концтаборах Третього Рейху. Проект започатковано минулого року за ініціативи Українського інституту національної пам’яті та Центру досліджень визвольного руху.
До присутніх звернулися директор Департаменту культури, туризму, національностей та релігій облдержадміністрації Владислав Мороко і заступник директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації Олександр Зубченко, які наголосили на значному внеску українського народу в перемогу сил антигітлерівської коаліції. Сукупні демографічні втрати України впродовж 1939–1945 років оцінюються у 8–10 мільйонів людей. Трагедія українського народу полягала ще й у тому, що на час початку війни він був розділений між кількома державами, а українці змушені були воювати один проти одного у складі ворогуючих армій.
На фотостендах представлені вражаючі історії про мужність наших земляків, які пройшли Освенцим, Бухенвальд, Дахау, Аушвіц та Равенсбрюк. Серед в’язнів - полонені червоноармійці, воїни Української повстанської армії, духовенство, інтелігенція, представники національних спільнот – євреї, серби, кримські татари. Остарбайтер Ігор Маліцький потрапив до концтабору ще неповнолітнім юнаком, побував у пеклі Аушвіца і Маутхаузена. Ганна Стрижкова дворічною дитиною опинилася в Аушвіці, де її використовували як донора крові. Провідник ОУН Степан Бандера провів три роки в одиночній камері табору Заксенхаузен за те, що відмовився відкликати Акт відновлення Української Держави, який проголосили у Львові 30 червня 1941 року. Генерал-майора Червоної армії Семена Ткаченка гітлерівці схиляли до співпраці, але він очолив патріотичне підпілля та готував повстання.
Своїми спогадами поділилася Марія Сосновська, яку у 14-річномі віці нацисти відправили на примусову працю. «Коли наш край захопили окупанти, то дуже швидко навели свої порядки: посеред села встановили шибеницю, незважаючи на вік, забирали всіх, за непокору погрожували винищити все село. Нас вивозили у товарних вагонах із Софіївки, нині це Вільнянськ. Тільки завдяки тому, що вивозили паровозами, які заправляли на станціях водою, змогли вижити. Нас ніхто не годував, трималися лише на воді. Я дивом врятувалася від смерті одразу після прибуття, бо мене забракували і відправили у куток, заспокоївши, що відправлять додому. Але землячка, яка вже була у полоні, крадькома встигла сказати кілька слів про мою майбутню долю – «табір смерті» замість домівки. Тоді разом з кількома земляками ми змогла перейти в інший куток при розподілі. Так ми на довгий час потрапили на роботи до «бауерів», так званих хазяїв. Звільнили нас югославські партизани, з ними ми провели ще кілька місяців до тих пір, поки нас не врятували війська. Тільки після цього я нарешті змогла повернутися на Батьківщину. На той час мій батько загинув при звільненні Варшави, де і похований, а два мої брати полягли на території Білорусі», - розповіла Марія Трофимівна.
Фотоматеріали свідчать: десятки тисяч українців не бажали миритися з роллю пасивних рабів нацизму. За колючим дротом наші співвітчизники створювали мережі взаємодопомоги та підпільні організації, наважувалися на втечі, бунти та повстання, готові були пройти пішки тисячі кілометрів, аби повернутися додому.
У СРСР колишніх в’язнів нацизму очікували нові випробування. Вони мусили пройти через принизливу процедуру перевірки у фільтраційних таборах НКВС. Тих, хто пройшов полон, часто таврували «зрадником Батьківщини». А дехто, як онучка Івана Франка Віра, після гітлерівського концтабору потрапляли до сталінського ГУЛАГУ.
Виставка працюватиме у музеї два тижні, а потів побуває у всіх містах та районах області.
Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю