Законом України «Про правовий статус та вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті» держава вперше визнала подвиг наших співвітчизників, які вели боротьбу у лавах української повстанської армії.
Напередодні Дня Соборності України до ветерана української повстанської армії Марії Тимчук, яка живе у с. Азов Розівського району, завітали представники обласної та районної влади.
Марія Максимівна народилася 27 липня 1925 року у с. Мшанець Старосамбірського району Дрогобицької області, була восьмою дитиною у родині. Її батько Максим Кучак тримав млин, торгував збіжжям, розводив худобу, користувався повагою у односельчан. Родина жила небагато, мати рано померла, тож Марія закінчила лише 5 класів та стала допомагати по господарству. З дитинства вона любила читати, її улюбленою книгою була «Історія України» Івана Крип’якевича.
Після радянської окупації західних областей України родина Марії Тимчук зазнала репресій. У батька конфіскували млин, не витримавши страждань та принижень, він невдовзі помер. У червні 1941 року за «рознарядкою» НКВС розстріляло її рідного брата.
Восени 1941 року Марія Тимчук приєдналася до українських повстанців, була зв’язковою у загоні братів Суреміїв (псевдо «Буревій» та «Залізняк»). Протягом 1941 – 1944 років вона виконала понад 50 бойових завдань, передавала інформацію про місця дислокації, озброєння, кількість сил противника, допомагала повстанцям обходити засідки німецьких та радянських військ, налагоджувати зв’язок із місцевим населенням. Кілька разів Марія Максимівна була на межі смерті, на її очах гинули бойові товариші, провалювалися таємні явки.
Влітку 1944 року через зраду сусідів вона змушена була покинути рідне село, кілька років переховувалась. Восени 1948 року у Львові Марію затримало НКВС. Під час слідства та суду, під тортурами, жінка трималася мужньо, не видавши жодного учасника підпільного та повстанського руху. Розвідницю приговорили до 10 років заслання та примусової праці.
Марія Тимчук відбувала заслання у м. Балхаш Карагандинської області Казахстану, працювала на будівництві. Умови були дуже жорстокими – табірний режим, посилена охорона, 16-годинний робочий день. За найменшу провину карали карцером та побиттям.
Навесні 1954 року Марії Тимчук змінили термін покарання та достроково звільнили. Всупереч заборонам, вона повернулася до рідного села. Всю родину було репресовано, а будинок зруйнували колгоспні керівники. Згодом вона переїхала на заробітки до Миколаївської області, де зустріла свого майбутнього чоловіка Ілька, працювала дояркою, різноробочою, помічником вихователя, будівельником у Новополтавському та Веселинівському районах, виховала доньку та трьох синів, має вісім онуків та чотирьох правнуків.
Після здобуття незалежності України Марія Тимчук брала активну участь у національному відродженні на Миколаївщині, розбудові демократичних партій, становленні української православної церкви Київського патріархату, популяризації української вишивки.
У 2002 році після смерті чоловіка Марія Максимівна переїхала до доньки у Розівський район. Незважаючи на поважний вік, вона активно цікавиться суспільно-політичними подіями: вітала перемогу Революції Гідності, глибоко переживає за українських солдат у зоні проведення антитерористичної операції та з гордістю згадує свої юнацькі роки.
Голова області Костянтин Бриль направив Президенту України клопотання про нагородження Марії Тимчук орденом «Княгині Ольги» III ступеня за значний особистий внесок у здобуття незалежності України.
Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю