Бій одлунав… Жовто-сині знамена
затріпотіли на станції знов.
І до юрби полонених
сам курінний підійшов.
Цей вірш, дорогі співвітчизники, в радянські часи був чи не єдиною згадкою в шкільній програмі про сам факт існування українського національного прапора. І це стало, напевно, лише тому, що твір Володимира Сосюри формально присвячений героїзації комсомольців. В умовах тотальної цензури висловити свою думку автор міг лише езоповою мовою, заходячи надто вже здалеку.
Справжню історію нашого прапора радянська влада тримала за сімома печатками…Вона пильнувала, аби поєднання синього та жовтого взагалі ніколи не траплялося на око громадянам. Право на окреме існування ці фарби, звісно ж, мали. Ну не затулиш же людям очі на блакитне небо… І не заборониш ростити золотаві жито чи пшеницю. А от синергії кольорів режим не допускав категорично і вважав її великим криміналом. Доходило до абсурду: кажуть, державний стандарт навіть в коробках дитячого пластиліну не дозволяв синім і жовтим брускам лежати поруч, тільки впереміш з іншими.
Публічно ж вшанувати національний прапор означало здійснити подвиг, бо влада такі рідкі на той час дії розглядала як особливо небезпечний злочин. Василь Іванович Кукса та Георгій Митрофанович Москаленко отримали по кілька років таборів суворого режиму за те, що п'ятдесят років тому вивісили український прапор на даху Київського інституту народного господарства. Поки Москаленко стояв на сторожі біля пожежної драбини, Кукса вибрався нагору, зрізав кухонним ножем червоний прапор і замінив на український. Виготовили цей прапор з двох жіночих шарфів – жовтого і блактного. З чорної матерії вирізали тризуб і чорнилом написали «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито»… За цим почерком їх і знайшли...
Той героїчний вчинок, по-перше, ілюструє видатний внесок, який в досягнення державної самостійності, досягнення нашої незалежності зробило покоління, що в доросле життя вступило в шістдесяті роки. А, по-друге, спростовує затертий міф, ніби незалежність дісталася нам задарма. Це не так. За неї боролася не одна генерація українських патріотів, а зараз за нашу незалежність воюємо й ми!
Москва не дарма страшилася нашого прапору. Саме він наприкінці восьмидесятих поставив до лав національно-визвольного руху мільйони українського люду, а імперію в результаті ховали під акорд «Ще не вмерла…»
Пройшло 25 років. Як свідчать опитування, понад 90% українських громадян пишаються або позитивно ставляться до нашого прапора, гербу, гімну. Так само і до української мови, яку теж вважають одним із атрибутів держави. Краще, звичайно, якби було всі сто відсотків. Але для пострадянського демократичного суспільства наявні показники виглядають надзвичайно оптимістично.
У такій повазі до національних символів виявляються громадянська свідомість, вміння і готовність об'єднати сили і подолати виклики і загрози, що випали на нашу долю.
Надзвичайно складне завдання для нас – зробити так, щоб наш прапор знову з’явився над Донецьком та Луганськом, над Сімферополем та Севастополем.
Мешканка окупованого Луганська, яку ми по відео знаємо як Ганну Іванівну, у день народження Тараса Шевченка, попри реальну загрозу своєму життю, прийшла до пам'ятника поету з синьо-жовтим прапором. Патріоти України 18 березня цього року розгорнули український прапор на узбережжі Криму.
Згадаю й мужній вчинок українського воїна, хоча і не можу назвати імені, бо він розвідник. Завдяки йому на початку липня наш стяг замайорів над окупованим об’єктом біля Мар’їнки, під обстрілами окупантів. Раніше бійцями Сил спеціальних операцій Збройних сил України було піднято наш прапор над селищем Зайцеве на околиці Горлівки.
Це все кроки до повернення нашого українського прапора на Донбас. Це кроки до повернення прапора в Крим. І хіба це не символічно, коли Олег Верняєв, донеччанин родом, своїм олімпійським золотом прославляє Україну, наш прапор і наш гімн у далекому Ріо-де-Жанейро?
Сьогодні я хотів би згадати мужній вчинок Героя України Володимира Рибака, який сколихнув мільйони українських сердець. Він зробив надзвичайно важливу справу – він віддав своє життя, захищаючи прапор України в рідній Горлівці.
Сьогодні тут, поруч з нами донька Володимира – Марія Рибак.
Дорогі українці!
Прошу вшанувати пам'ять Героя України Володимира Рибака й усіх загиблих за незалежність України хвилиною мовчання.
«Боже великий єдиний, нам Україну храни», - крім державного, маємо ще цей духовний гімн. 18 серпня виповнилося 180 років від дня народження його автора Олександра Кониського. Хотів би, щоби добра згадка про цього просвітителя стала одним з важливих акцентів сьогоднішнього свята. До речі, музику до нашого духовного гімну написав сам Микола Лисенко.
Дорогі співвітчизники!
Зараз прямо звідси, із Святої Софії, я вирушаю до лінії фронту. Вирушаю, щоб привітати із Днем Державного Прапора і з ювілеєм 25-ї річницею нашої української Незалежності тих, хто є головним гарантом нашої свободи, волі, демократії і державної самостійності. Сьогодні відбудеться передача у війська ще однієї величезної партії військової техніки та зброї.
У важких виснажливих боях народилося нове українське військо. Воно сильне не лише потужним патріотичним духом, як було попервах. А зараз, ще і потужною зброєю, технікою, професіоналізмом.
І дозвольте ж від вашого імені, і від імені всього українського народу, вклонитися нашим героям-захисникам.
А завтра вся Україна, святкуючи річницю нашої Незалежності, символічно вшанує наших воїнів, з великою гордістю дивлячись військовий парад, дивлячись на наші нові Збройні Сили! Ця завтрашня подія, як і сьогоднішня передача техніки, ще раз продемонструють результати роботи нашої військової промисловості. І кожен громадянин України повинен бачити техніку і зброю, в які він інвестує, сплачуючи військовий збір та інші податки. Бо армія у нас по-справжньому є народна і користується заслуженою довірою і шаною українського народу.
Щиро вітаю усіх з Днем Державного Прапора!
Слава Україні!
